 |
Високо в небі сидів Бог і спостерігав за людьми на Землі. Він був задоволений творінням рук своїх. Але чим уважніше придивлявся Господь, тим більше помічав щось дивне в поведінці людей. Вони чомусь сновигали по Землі туди-сюди, якісь сумні і байдужі.
— О Боже, — промовив сам до себе Господь, — як же ти міг забути вкласти серця в груди людей?
Тоді він стрімко спустився на землю, аби виправити свою помилку. Цей день був справжнім святом для жителів планети. Нарешті вони могли стати справжніми людьми. Бо хіба може безсердечна істота зватись людиною? Господь вправно і радісно вкладав серця в груди людей. Аж поки не підійшла черга до голубоокого світловолосого юнака, який так тепло і лагідно посміхнувся Богові, що той розчулився і вибрав для нього найдобріше, найкрасивіше і найщиріше серце.
— Будеш учителем, — сказав Господь, — щиро ділитимешся добротою і красою свого серця, нестимеш вічний вогонь великої любові до людей, допоки існуватиме світ. І той, кому ти зумієш передати цей вогонь, буде обранцем Божим. Доля завжди даруватиме йому тільки щасливі хвилини життя.
Тисячоліття минули з тих днів. Не раз змінювалось життя на землі. На зміну одна одній приходили нові цивілізації, та незмінним залишилось серце вчителя, Воно несло невмирущий життєдайний вогонь і зігрівало ним маленькі тендітні дитячі душі.
Ось і зараз, слухаючи цю казку, хіба ти не відчуваєш, як тепліше стає в твоїх грудях? Це десь поруч б’ється щире і добре серце твого вчителя.
Немає коментарів:
Дописати коментар